ХАЗЯÏН



Категории Iван Карпенко-Карий ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Дiйовi люди: Терентiй Гаврилович Пузир — хазяïн, мiльйонер. Марiя Iванiвна — його жiнка. Соня — ïх дочка. Феноген — права рука хазяïна. Маюфес — фактор [посередник]. Павлина — кравчиха з города. Зеленський, Лiхтаренко — економи. Куртц — шахмейстер [спецiалiст з розведення овець]. Петро Петрович Золотницький — родовитий багатий пан. Калинович — учитель гiмназiï. Зозуля — помiчник Лiхтаренкiв. Лiкар. Харитон — розсильний. Петро. Дем'ян. Дiвчина. Юрба робiтникiв. ДIЯ ПЕРША Кабiнет Ява I — II До кабiнету заходить помiчник хазяïна Феноген з халатом у руках. Слiдом входить Маюфес, посередник при укладаннi торгових угод, давнiй знайомий Феногена. Феноген жартiвливо звертається до Маюфеса, що той, мовляв, усе грошики загрiбає. Фактор вiднiкується, а Феноген нагадує йому, що вiн же купив чудовий будиночок. Маюфес заперечує, що за цi роки iншi уже собi не будинок купили, а палати. Потiм вони починають розмовляти про халат Пузиря. Ф е н о г е н. Халат мiльйонера! Бачите, як багатiють. Ще отакий є кожух, аж торохтить! Нового купувать не хоче, а вiд цього халата i вiд кожуха, повiрите, смердить! Он, як люди багатiють, учiться! I розповiдає зi смiхом, що колись хазяïна в такому кожусi не пустили в земський банк. На це Маюфес вiдповiв, що Терентiя Гавриловича i в рогожi пiзнають. Феноген просить Маюфеса пiдшукати йому для купiвлi землю, десятин п'ятсот, ближче до вокзалу. Ява III Входить Зеленський, економ, i сам до себе говорить, що доводиться поклонятися передхолопами, бо вони силу мають, можуть наговорити хазяïновi зайве, отже, треба пiддобритися. I просить Феногена, який зайшов, замовити слово за нього перед хазяïном: — Терентiй Гаврилович гнiв на мене має, i я боюсь, щоб мене не перевели в Чагарник на мiсце Лiхтаренка; а там менше жалування, у мене сiм'я... Феноген, побачивши, що Зеленський дiстає грошi, починає нiби пiдмовлятися, мовляв, Знаєте, який наш хазяïн, часом, щоб не подумав, що ви мене пiдкупили, у нього честь — перше всього! Зеленський умовляє його, що дурно нiхто нiчого не робить; ви для мене, я для вас. Феноген погоджується, кажучи, що вiн грошi нiби позичає, i якщо нiчого корисного не вийде — вiддасть. Ява IV Феноген лiчить грошi i з задоволенням думає: — Якби не давали, то я б i не брав. А коли дають — бери! I сам хазяïн наш усiх научає: з усього, каже, треба користь витягать, хоч би й зубами прийшлося тягнуть — тягни! Так i сам Пузир розбагатiв, то ж тут i грiха немає. ЯваV Феноген вiддає халат дружинi i дочцi хазяïна, щоб вони його скорiше пiдлатали й зашили. Жiнки беруться до роботи; Марiя Iванiвна просить кравчиню з мiста зняти мiрку i зшити халат чоловiковi на iменини, бо сам вiн вiдмовляється купити новий. Марiя Iванiвна боïться дарувати халат, бо чоловiк гнiватиметься, де взяла грошi. То ж вирiшили гарно розшити атласний халат буряками й овечками, а потiм кравчиня запропонує Пузиревi його купити за дуже дешевою цiною. Хазяïн побачить, що дорога рiч продається дешево, i купить. Соня, дочка, сумнiвається, чи буде гарний халат з буряками та вiвцями, але мати говорить, що ïï татовi як хазяïну буде це приємно. Дочка хоче сказати Пузиревi про освiдчення вчителя гiмназiï Iвана Миколайовича, але мати радить зачекати, сама наперед випитає його думку. Ява VI Пузир розмовляє з Маюфесом i говорить, що справа того трудна. Адже у нього самого сорок тисяч овець, боïться, що й для них не вистачить пашi. М а ю ф е с. Де ж таки! Оце сказали: пашi не стане!.. Торiк, як я ку-пиву васдля одного нiмця валахiв, пам'ятаєте? — то для прийомки три днi ïхали вашою землею... ïхали ми цiлий день. Чия земля? — питаємо. — Терентiя Гавриловича Пузиря. На другий день знову питаємо: Чия земля? — Терентiя Гавриловича. I тiлько на третiй день, надвечiр, почалася земля Гаврила Афанасiйовича Чобота. Ха — ха! Княжество! Цiле княжество. Нiмець, що зо мною ïхав, дивувався, хитав головою, цмокав губами, а на третiй день, смiючись, сказав: У цього хазяïна бiльше землi, нiж у нашiм герцогствi. Єй — богу, так i сказав. Хе — хе — хе! Та щоб на таких степах не можна було випасти ще дванадцять тисяч овець? Пузир погоджується, що воно — то й можна випасти, але це справа небезпечна: удаване, фальшиве банкрутство, яке йому пропонують пiдтримати, може погано закiнчитися. Маюфес запевняє, що Петру Тимофiйовичу, який його послав, допомагатимуть вiдомi адвокати й найбагатшi купцi: хто мануфактуру прийме, хто гурти овець, хто кiнський завод, так потихеньку багатство i розтане, як вiск. Будови ж — дiло рук чоловiчих... хе — хе — хе! Ще й страхову премiю вiзьмем. Пузир знову говорить, що справа небезпечна i питає, по скiльки ж думає Петро Тимофiйович заплатить кредиторам. Маюфес вiдповiдає, що по десять або, на худий кiнець, по двадцять копiйок. Пузир швидко вираховує, що банкротовi вийде два мiльйони чистого прибутку. З нiчого — цiлий капiтал. Такого капiталу кредитори не подарують. Найдуться завзятi, будуть судиться, а як дiло дiйде до суда — тодi погана справа! Маюфес його заспокоює, що вся сума розкинеться не на якихось бiдолах, а на московських, лодзiнських фабрикантiв та на всякi банки. Фабрики та банки розкинуть потерi на других, пiдведуть своï баланси, i квита. Ха — ха! Що ïм така сума — виграшка! Пузир iронiчно говорить, що ось так: для одних — дрiбниця, а iншому — капiтал. З миру по нитцi — голому сорочка. I погоджується допомогти купцю Михайлову органiзувати фальшиве банкрутство, взявши на випас його вiвцi — дванадцять тисяч. При цьому вимагає за послугу двадцять процентiв з валовоï виручки. Маюфес цiкавиться, яка ж йому особисто буде винагорода, але Пузир каже, що розрахується з ним восени, пiсля того, як побачить свiй прибуток. Маюфес зголоднiв i хитренько допитується, чи можна де на вокзалi пообiдать. Пузир вдає, що не розумiє натяку, й говорить, що вiн на вокзалах не обiдає, бо возить своï харчi. I питає у Феногена, чи на вокзалi є буфет. М а ю ф є с . Треба поспiшать, бо ïсти хочу, аж шкура болить. П у з и р: Тут недалеко. М а ю ф є с . Та менi небагато й треба: хоч би чарку горiлки та шматочок хлiба... Ха — ха — ха! Так, кажете, бухвет є? Феноген. — Є. М а ю ф є с. Прощайте! (Вийшов.) Ява VII П у з и р. Всякий чорт прийде сюди голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привiз солонини там, чи що. Нехай не звикають! Ф е н о г е н. — Це не ресторацiя, а хазяйський дiм! Феноген iде i зiтхає. Пузир його питає, у чому справа, а той розповiдає про економа Зеленського: — Зеленський наш дуже стривожений тим, що ви на нього гнiваєтесь... Авiн чоловiк усердний, сiм'я велика...Жаль менi його дуже, а коли обiдите, то й грiх, вiн для вас i в огонь, i в воду! З коня не злазить цiлий день, побивається... Пузир говорить йому, щоб не мiшався не в своє дiло. Ява VIII Входять Куртц, Зеленський i Лiхтаренко. Феноген сiдає в сусiднiй кiмнатi так, щоб усе було видно й чути. Пузир незадоволено звертається до Зеленського: — Ну, як — таки ви, пане Зеленський, i досi не загнуздали мануйлiвських мужикiв? Де ж це видано, щоб на буряках платить робочому по тридцять п'ять копiйок вдень? I ставить у приклад Лiхтаренка, який платив i по п'ятнадцять копiйок, i по двадцять, а тепер, в гарячу пору, по двадцять п'ять копiйок на ïх харчах. Потiм припускає, що Зеленський, мабуть, ще й годує своïх робiтникiв. П у з и р . — Боже мiй! I харчуєте?! То це вийде по сорок п'ять копiйок. Добре хазяйнуємо! Робочi все заберуть, а нам же що зостанеться, а чим же я буду вам жалування платить? Так не можна, ви не вмiєте зробити дешевого робiтника! Зеленський пояснює, що у нього iншi умови, а Пузир йому заперечує, що умови люди роблять. Зеленський знову говорить, що в Мануйлiвцi, де вiн служить, люди бiльш заможнi, бо, крiм своïх надiлiв, беруть в аренду оброчну казенну землю, артiлi позаводили. А робiтник тiльки там дешевий, де немає землi, де бiднiсть. П у з и р. — Так ви зробiть у Мануйлiвцi бiднiсть! I переводить Зеленського в Чагарник, а Лiхтаренка — в Мануйлiвку, щоб вiн i там зробив бiднiсть. Зеленський бiдкається, а Феноген стогне й кахикає за дверима. Пузир. — Порфирiй дасть десять тисяч! Ви не умiєте з народом, а Порфирiй умiе... ...Мануйлiвцi запустили недоïмку i не заплатили. Через тижденьта оброчна земля, що держать в орендi мануйлiвцi, оддається з торгiв на новий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною, чуєш? Лiхтаренко каже, що спробує, а Пузир вiдповiдає рiзко: — Це тобi не борщ, тут пробувать нiчого, треба взять! Ти розумiєш? Взять! Казенну оброчну статтю взять! Надiли мужицькi на десять лiт в оренду взять! А як мужик зостанеться без землi, роби з ним, що хочеш; а поки при землi, мужики все одно, що бури, нiчого з ними не зробиш! Зеленський говорить на свiй захист, що вiн пробував, тодi Пузир його грубо обриває: — Ви нiколи не пробуйте, а просто — ïжте! Зеленський зауважує, що в Мануйлiвцi є такий вчитель — артiльщик, що й Лiхтаренко об нього зуби поламає. Пузир. Порфирiй, настали' зуби! Опит є, стежка протоптана, шквар! ...Нам нужен дешевий робiтник, розумiєте? А без дешевого робiтника хазяйство вести годi! Зеленський проситься, що в Чагарнику платня менша, а в нього сiм'я, Феноген знову стогне за дверима. Пузир обiцяє зберегти таке ж жалування, як i ранiше. I велить Куртцовi ïхати в степи на прийомку овець, якi вiн нiби купив. Карло Кар-лович говорить, що для утримання i догляду такоï кiлькостi овець йому потрiбен помiчник. Пузир не погоджується i каже, що йому допомагатимуть чабани, а восени вiн його голову оливою гарно помастить. I велить вигнати старшого чабана Клима, який нiби при продажу худоби за десять карбованцiв передав покупцевi Крячковському двадцять овець зайвих. Куртц намагається захистити хорошого чабана, але Пузир невмолимий: — Менi нужнi люди надежнi, чеснi, а як ви станете самi покривать мошенникiв, то мене обберуть як липку. Вигнать! Ява IX Феноген заходить, стає навколiшки перед Пузирем, цiлує йому руки за те, що не скривдив Зеленського, i говорить: — От, Клима ви вигнали, бо я дiзнався за валахiв [овець] i сказав, а тепер я вам скажу, що Лiхтаренко... Дивиться крiзь пальцi... та ще й сам руки вмокає! Далi розповiдає, що коли здавали пшеницю, то Лiхтаренкiв помiчник Зозуля десять мiшкiв скинув у жида Хаскеля, який хлiб скупає i має магазин у мiстечку. Пузир дякує Феногеновi: — Спасибi тобi, Феноген! Ти один у мене вiрний слуга! Кругом крадуть i крадуть. ЯваХ Повертається до Пузиря Куртц i говорить, що такого не може бути, щоб чабан Клим був нечесною людиною, адже шахмейстер перевiрив усе за конторськими книгами. Клима обмовив, запевняє вiн, чийсь злий язик, i це просто паскудство. Ява XI Пузир питає Феногена, що вiн тепер скаже, а той вiдповiдає, що Карло краде сам, а Клим допомагає. Пузир доручає Феногеновi проïхатись по отарах та прослiдкувати. Входить Лiхтаренко, i Пузир починає допитуватися, як це у нього крадуть пшеницю — помiчник Зозуля цiлий вiз вивантажив у Хаскеля. — Може, який лантух або два — то буває; де ж ви бачили, щоб у великiй економiï нiхто нiчого не вкрав?! Та хоч би у мене сто очей було, то й то не встережеш!... Всi крадуть по-своєму, та без того i не можна, Терентiй Гаврилович! I розсиплеться, i загубиться, i вкрадуть яку мализну... Хазяïн сердиться, говорить, за що ж вiн тодi економам грошi платить. Лiхтаренко. А за тих сто тисяч пудiв пшеницi, що я здав на вокзалi, а ви грошi взяли!... Терентiй Гаврилович, ви тiлько не гнiвайтесь, а розсудiть гарненько. Будемо так говорить: ви менi дасте великий шматок сала, щоб я його однiс у комору! Я вiзьму те сало голими руками i однесу сало в комору, i покладу; сало ваше цiле, а тим жиром, що у мене на руках зостався, я помастю голову — яка ж вам вiд цього шкода? Пузир сердито проганяє свого економа, а Зозулю все — таки велить звiльнити з роботи. Ява XII Феноген (говорить до Пузиря). От чоловiк! I риби наловить, i нiг незамоче! Пузир (вiдповiдає). Я знаю, що вiн бiльше всiх краде, та зате i менi велику користь дає! Хазяïн розбирає пошту й дiзнається з листа, що його дочку хоче сватати син великого землевласника Чобота. Феноген застерiгає його, що треба спитати Соню, адже вона може й не погодиться. Пузир дивується — як це так, щоб не погодилася. Адже майбутнiй наречений — один у батька, а батько — хазяïн на всю округу. Далi Пузир довiдується, що одержав орден Станiслава другого ступеню на шию i радiє: — Недурно пожертвував на приют. Восени поïдемо на засiдання в земський банк — нехай усi тi, що смiялися з мого кожуха, губи кусають! Феноген. Та ви зробiть собi, Терентiй Гаврилович, нову хорошу шубу i хороший сюртук, бо орден буде у вас на шиï, а кожух зверху, то вас знову швейцар виганятиме з прихожоï, як торiк виганяв. П у з и р. Я розхристаюсь, як будемо входить; тiлько на порiг, а тут йому перед самим носом блись — орден! Ну, та й швейцар мене тепер пiзнає! Дався я йому взнаки; пам'ятаєш, як молив потiм, щоб я його простив, — у руки цiлував, навколiшки ставав! Ф е н о г є н . Перше опаскудив, на смiх усiм кинув, а потiм просив... Такого хазяïна виганяв з прихожоï, прийнявши за старця, а все через кожух. Старий вiн, тридцять лiт носите, дуже торохтить i сильно лоєм тхне. Пузир обiцяє задля ордена пошити собi шубу з лисячого хутра. Ява XIII Приходить Золотницький, сусiда, дворянського роду. Вiн вiтається й пiдсмiюється над Пузирем, називаючи його Крезом [мiфологiчним великим багачем]. Пузир цього не розумiє й говорить, що вiн не такий уже й кремезний, як гостевi здається. Золотницький продовжує iронiзувати, що Пузир усе в тому ж халатi, i питає, чи багато вiн ще прикупив землi. Пузир вiдповiдає, що немає поки що пiдхожоï, i питає Золотницького, чи не продає вiн Капустяного — свого маєтку. Золотницький. Дай вiку дожить, не виганяй ти мене з Капустяного! Потомствених обивателiв i так небагато в околицi осталось, все новi хазяïни захопили, а ти вже й на мене зуби гостриш. Успiєш ще захватить i Капустяне, й Миролюбiвку. Пузир каже, що не доживе до того часу, а потiм прицiнюється, за скiльки б Золотницький продав маєток. Той, смiючись, каже, що за два мiльйони, думаючи, що таке Пузиревi не пiд силу. Хазяïн же говорить, що хай продає, то й побачить, пiд силу чи нi... Золотницький розповiдає, що будує цукровий завод, i пропонує Пузиревi стати компаньйоном. Той вiдмовляється, мовляв, це не його справа. Золотницький умовляє поïхати з ним до мiста, ознайомитися зi справою. Пузир погоджується, бо йому треба в мiстi орден одержати. Гiсть з приводу ордена жартома вимагає шампанського, Пузир каже, що в нього немає. Тодi Золотницький пропонує поïхати в мiсто i там поставити шампанське. Пузир вiдразу ж згадує, що не може ïхати, бо в нього i справи вдома, i взагалi вiн нездужає... Золотницький. Уже злякався, що шампанського треба ставить. Ну, я сам поставлю; а тим часом давай чого-небудь попоïсти, бо ти не догадаєшся нагодувать, а я голодний! Пузир вибачається, що у нього немає вишуканих страв, усе по-простому: борщ, каша та, може, ще яблучний пирiг. Золотницький радий i цьому та питає Пузиря, чи вiн часом не земський гласний. Пузир вiдповiдає, що так, його вибрали торiк, але вiн ще й разу не був. Золотницький його картає, що це йому не робить честi. I каже, що на нинiшнiх зборах буде важливе питання: продовольство для голодного люду до урожаю. Пузир. Це до мене не тичеться. Це химера! Голодних буде тим бiльше, чим бiльше голодним помагать. Он у мене робочим поденним платять тридцять п'ять копiйок. Нехай голоднi iдуть до мене по п'ятнадцять копiйок на роботу. Золотницький говорить, що таких дуже багато, тисяч двадцять, тому треба придумати щось iнше, душею увiйти в становище голодних, не дать ïм загинуть, не дать розповсюдитись цинготнiй болiзнi. Пузир. Це не моє дiло!.. Чуднi люди! Голодних годуй, хворих лiчи, школи заводь, пам'ятники якiсь став!.. Повигадують собi ярма на шию i носяться з ними, а вони ïх мулять, а вони ïм кишенi продирають. Чуднi люди! Золотницький питає, при чому тут пам'ятники, а Пузир показує листа, в якому говориться, що в Полтавi дозволено поставити пам'ятник першому украïнському поетовi Iвану Петровичу Котляревському. На цей пам'ятник грошi збираються на Полтавщинi, але можна жертвувати i звiдусiль. I добродiй Храменко, не побачивши у списках тих, хто пожертвував, Пузиря, вирiшив повiдомити йому особисто про таку доброчинну справу. Золотницький дивиться на Пузиря й питає, хто ж вiн такий? Малоросiянин? Пузир говорить, що не криється, вiн природжений хохол. Отже, каже Золотницький, i пожертвуй на пам'ятник народному поету. Пузир. З якоï речi? Я жертвую на приюти... Золотницький. Ждучи награди. Пузир. Не криюсь. А Котляревський менi без надобностi. Зблотницький. I як тобi не сором отаке говорить? Такий хазяïн, такий значний обиватель, ще й кавалер, а говориш, як дикий, неосвiчений мужик: Котляревський менi без надобностi! Противно й слухать! Поети єсть сiль землi, гордiсть i слава того народа, серед котрого з'явились; вони служать вищим iдеалам, вони пiднiмають народний культ... Всi народи своïх поетiв шанують, почитають i ставлять ïм пам'ятники!!! Пузир питає, чи Золотницький пожертвував сам. Той вiдповiдає, що вiдiшле триста карбованцiв. Пузир. Ну й буде з них, а вiд мене не поживляться! Золотницький розгнiвався, не захотiв навiть iти обiдати: — Обiдать у такого хазяïна важко, тут i кусок в горло не полiзе. До земських дiл тобi нема дiла, луччих людей свого краю ти не знаєш, знать не хочеш i не цiниш — я соромлюсь сидiть поруч з тобою за столом! Пузир дивується, чого це так Золотницький ображається за того Котляревського, хiба вiн йому сват чи брат. Золотницький. Ах ти, нещасна, безводна хмара! I прожене тебе вiтер над рiдною землею, i розвiє, не проливши i краплi цiлющоï води на рiднi ниви, де при таких хазяïнах засохне наука, поезiя i благо народу!!! Пузир ображено говорить, що вiн цих слiв не розумiє, i просить обiдати. Золотницький каже, що тiльки тодi сяде з ним за стiл, коли той дасть слово поïхати з ним в земське собранiє i вiдiшле грошi на пам'ятник Котляревському. Пузир боïться, щоб йому не зробили безчестя, i погоджується усе виправити. ДIЯ ДРУГА Ява I До будинку Пузиря пiдходить юрба робiтникiв iз вигуками: — Ми не собаки — i собак краще годують! Може, хазяïн i не знає! Петро пропонує iти до хазяïна скаржитись, як ïх Л iхтаренко годує, Дем'ян каже, що треба кидати роботу та тiкати звiдси. Петро вiдповiдає, що Лiхтаренко може привести ïх силою й навiть у в'язницю посадити, i радить, якщо хазяïн нiчого не зробить, ïхати до начальства. Торiк у Чобота було те саме, та ж пiсля скарги у борщ почали кришити картоплю, а хлiб краще випiкати. Дем'ян. Поки обробились, а пiсля Семена так почали годувать та морить роботою, що ми покидали заслуженi грошi та й повтiкали, а вiн тодi й не скаржився, бо йому ковiнька на руку: мед собi зоставив, а бджiл викурив з улика. Тiкаймо краще, поки ще скрiзь робота є. Ява II На Ґанок виходить Феноген i кричить: — Що за Ґвалт, чого вам, iдоли, треба? Дем'ян (викрикує). Сам ти iдол! Феноген (зi злiстю). Ану, вийди сюди, хто то смiливий обзивається? Дем'ян говорить, що вони вже вченi, призвiдникiв не видадуть. Петро заспокоює всiх i просить, щоб вийшов хазяïн. Феноген каже, що вiн у городi. Тодi люди попросили, щоб вийшла хоч хазяйка. Феноген не хоче турбувати господиню й вiдсилає робiтникiв працювати. Ява III Виходять Марiя Iванiвна i Соня, питаючи, що тут трапилося. Феноген вiдповiдає, що бунт, i посилає Харитона за Лiхтаренком. З гурту виступає Петро i каже, що бунту нiякого немає, просто робiтники просять, щоб подивилися хазяï, яким ïх хлiбом годують, який борщ дають. Соня (взявши хлiб). Боже мiй! Мамо, невже це хлiб? I такий хлiб у нас люди ïдять? Марiя Iванiвна говорить, що вона до цього дiла не мiшається, нiчого про це не знає. Петро. Згляньтесь, панi i панно! Хiба це хлiб? Це потембос! Пополам з половою, поки свiжий, то такий глевкий, що тiлько коники лiпить, в горло не лiзе, залiплює пельку; а зачерствiє — тодi такий твердий, як цегла, — i собака не вкусе. Дем'ян додає, що таким хлiбом можна з пушки — маркели стрiлять у неприятеля. Соня. Мамо! Марiя Iванiвна. Я не знаю... Соня (до Феногена). I ви, Феноген, не знаєте i нiхто не знає? Чого ж ви мовчите? Феноген. Це не ваше дiло, Софiє Терентiïвно! Соня. Як не моє дiло? Як ви смiєте так казать? У мене все тiло труситься вiд жаху, що у нас таким хлiбом годують людей; може, й тато не знає, а на нього будуть говорить, що велить таким хлiбом годувать робочих; зараз менi йдiть i велiть, щоб хлiб був хороший. Я сама буду ходить на кухню... Я не знаю, як його зробить, щоб вiн був добрий, але я розпитаю, навчуся, я не дозволю, щоб так людей у нас годували!!! Всi. Спасибi вам, панночко! Петро. Пошли вам боже щастя, що ви заступаєтесь за нас. А ось борщ, гляньте: сирiвець зварять, посолять, замнуть пшоном — i готово! Анi бурячка, анi картоплi в ньому нема. Соня. Я все зроблю, щоб вас годували краще! Ява IV Соня говорить Феногеновi, щоб вiн наказав пекти кращий хлiб i борщ нарити як слiд. Феноген вiдповiдає, що хай вона це скаже своєму батьковi, а вiн не може мiняти наказу хазяïна. Соня кричить, що вона не вiрить, щоб батько велiв людей таким хлiбом годувати. Звертається до матерi, а та все вiдповiдає, що нiчого не знає i не мiшається до батькових справ. Соня. Мамо, голубко, треба мiшатись, бо люди нас прокленуть! У нас стiльки всякого хлiба, як води в морi, i весь хлiб люди заробляють, вони повиннi ïсти за свою працю найкращий хлiб! Ява V Приïжджає Пузир. У нього борода пiдстрижена, а на шиï видно орден. Марiй Iванiвна просить дочку не говорити зараз батьковi про хлiб, бо вiн утомлений i злий. Соня говорить, що вона не може ждати. Пузир сiдає з родиною погрiтися на сонечку. Жiнка питає його, для чого це вiн пiдрiзав бороду. Пузир показує орден. Всi його цiлують i поздоровляють, але не розумiють, до чого тут борода. Пузир. Тепер i ти бачиш, i всяке побачить, що на шиï орден; а як була довга борода, то закривала, i нiхто б не побачив! Для чого ж його носить, коли його не видко? Прийшлося пiдрiзать трохи бороду. I питає, чи личить йому орден. Марiя Iванiвна. Боже, як гарно, зовсiм другий чоловiк! Феноген. Так наче iсправник. Пузир розповiдає, що зустрiв у мiстi начальницю гiмназiï, де вчилася Соня, i та причепилася, щоб Пузир купив дочцi модноï тканини на плаття, адже вона найкраща i найрозумнiша ïï вихованка. Мати додає — як же не краща, коли одержала за навчання золоту медаль. Соня дякує за подарунок i показує батьковi хлiб, говорячи з осудом, що саме таким у них годують робiтникiв. Пузир каже, що скрiзь по економiях так годують, бо робочий чоловiк, мужик, не любить бiлого хлiба, бо вiн i не смачний, i не тривний. Оце саме настоящий хлiб для робочих! Питательний, як кажуть лiкарi! Хоче вiдламати шматок — не ламається, хоче вiдкусити — не вкусить. Соня говорить — от бачите, нi вламати, нi вкусити. Пузир вiдповiдає, що треба розмочити. Соня. Тату, мiй лебедику, не дозволяйте людей годувать таким хлiбом. Не дурно казали в гiмназiï, що у нас годують людей гiрше, нiж свиней; насмiхались, я плакала i запевняла, що то неправда, а тепер сама бачу, i вся моя душа тремтить! Тату, рiдний мiй, коли ви любите мене, шануєте себе, то велiть зараз, щоб людей краще харчували! А поки я буду знать i бачить, що у нас така неправда до людей, що вас скрiзь судять, проклинають, менi нiщо не буде миле, життя моє буде каторгою!! Пузир заспокоює ïï i обiцяє покращити харчування робiтникiв. Ява VI Феноген бiдкається, що казенного iнспектора ще немає, а свiй уже є. Пузир. Лiхтаренко таки дуже вигадує на хлiбовi. По вiдомостi, певно, показує чистий, а дає — бач який. Справдi, не вкусиш! Та й не час тепер таким хлiбом годувать: ще покидають робочi, возись тодi з ними, а пора наступає гаряча. Скажи йому, що такий хлiб можна давать тiльки з першого сентября, як обробимось: тодi половина строкових не видерже, повтiкає, а жалування зостанеться в кишенi. Отак, скажи йому, розумнi хазяïни роблять!.. Розтривожили менi дитину!.. Феноген бурчить, що гiмназiя, золота медаль призвели до непослуху, до того, що дiждали власного iнспектора. Ява VII Пузир думає сам про себе, що вiн постарiв, став полохливий. Прийняв вiд Петьки Михайлова дванадцять тисяч овець, восени двадцять тисяч карбованцiв чистого прибутку одержить, а тривожно. А раптом Петро ускочить у злоснi банкрути, хоч вiн i iдол в комерцiï? I думає знову: — Постарiв, полохливий став!.. Перше йшов за баришами наослiп, штурмом кришив направо i налiво, плював на все i знать не хотiв людського поговору, а тепер такий пустяк тривожить! Знову, дочка тiльки сказала, що над нею смiялися в гiмназiï, i мене аж у серце кольнуло. Люди знають про мене бiльш, нiж я думав... Натурально: то з степу не вилазив, а тепер почав мiж люди виходить, i треба оглядатись: що люди скажуть. I без людей погано, i з людьми погано... Не можна iнакше (помацав орден), кавалер! Ява VIII Марiя Iванiвна i Соня поливають у палiсаднику квiти. Соня говорить, що вона вже заспокоïлась i хай мати йде вiдпочивати. Марiя Iванiвна. Дитино моя кохана! Вiд розмови з тобою я бадьорiша стала, нiж зранку. Ти така смiлива, така розумна та так гарно говориш, що я, слухаючи тебе, молодiю. I я така була, доню, не думай собi! А життя, знаєш, помалу перекрутило! Ми були так собi хазяïни, з середнiм достатком, а тепер — де воно й набралось? Правда, тридцять п'ять лiт працювали, сильно працювали. Ми, дочко, нiколи не знали, що можна, а чого не можна; аби бариш, то все можна! А от ти iнакше дивишся... може, i твоя правда! Пiду ж я, справдi, поки до обiду, дещо перегляну (пiшла), поштопаю, полатаю. Ява IX Соня сама про себе говорить, як ïй важко було на душi, а зробила перший крок — i легко стало, нiби крила виросли. Вона вирiшує сама за всiм слiдкувати, ходити на кухню, скрiзь iз батьком ïздити. Аяже це велике господарство в майбутньому дiстанеться ïй однiй, а вона не знатиме, де тут зло, i не зможе зробити нiчого доброго. Ява Х До Сонi завiтав Iван Миколайович Калинович, учитель гiмназiï, ïï гарячий прихильник. Соня радо дiлиться з ним своïм вiдкриттям — вона знайшла свою стежку в життi, свою справу: — Знаєте, Iван Миколайович, я задихалась перед цим великим хазяйським колесом; воно так страшно гуде i так прудко крутиться, що мимо мене пролiтали, мов у снi, самi тяжкi враження, i я навiть не могла розiбратись нi в чiм, а тiльки серцем чула, що тут навкруги мене робиться неправда, зло; а поправить, зупинить зло — несила, бо нiчого добре не розумiю! Тепер попала на стежку. I от перше всього взяла собi задачу: слiдкувать, щоб добре робочих харчували, а там, далi, я увiйду i в саму суть. Калинович. I суть задавить вас! Вона далеко страшнiша, нiжте невiдоме колесо, що так лякає вас! Скажу вам, що тепер єсть iнтелiгентнi, чеснi хазяïни, сильнi духом, котрi борються з старою закваскою в хазяйствi, бажаючи постановити правдивi вiдносини мiж хазяïном i робiтником, але не знаю, чи ïм це удасться! Таких борцiв ще мало, правда, тiлько не вам ряди ïх поповнять!.. Бог з ним, з хазяйством: трудно там правду насадить, де споконвiку у коренi лежить неправда! Краще ходiм поруч зо мною на корисну працю в школi. Правда, що й там трудно теж, а все ж таки ми труднощi переборем — на те є битi шляхи — i будемо мiж молоддю насаждать iдеали кращого життя! Будущина в руках нового поколiння, i чим бiльше вийде з школи людей з чесним i правдивим поглядом на своï обов'язки перед спiльною громадою, тим скорiше виросте серед людей найбiльша сума справедливостi!.. Калиновий раптом спохватився, що перед ним уже не учениця, а вiн читає лекцiï. Соня його заспокоює i говорить: — Я прийняла всi вашi iдеали й жажду, i шукаю, де менi ïх до життя прикласти... А от i шлях ви показали... Калинович ïй каже, що поки вони пiдуть своïм шляхом, добре й те, що вона задумала. Однак застерiгає, що це буде важко, адже ïï тато не звик, щоб йому вказував хтось, можуть бути непорозумiння, сварки. Далi питає, чи говорила вона батькам про ïхню власну справу — одруження. Соня вiдповiдає, що мама знає i рада, а батьковi хай вiн скаже сам, якраз на його iменини. I говорить: — А тiлько ви не бiйтесь нiчого: я вас не зрадю — от моя рука! Калинович (цiлує руку). Рука сильна i опертись на неï можна. А як тато не згодиться? Соня. Тодi я приïду в город i ми повiнчаємось та й годi! Калинович у захопленнi вiд такого рiшення. Молодi йдуть до хати грати i спiвати, щоб розчулити батькiв, адже музика до всякого серця i до всякоï душi однаково говорить своïм улесливим, чарiвним язиком. Ява XI Феноген i Лiхтаренко страхають один одного, бо Феноген знає, що Лiхтаренко при здачi бурякiв взяв iз заводу п'ятсот карбованцiв, а Феноген собi при продажу овець з купця — двiстi карбованцiв. Лiхтаренко пропонує не сваритися, а домовитися: — Берiть — я вам не заважаю, не заважайте й менi! Я не вiзьму по-дурному, а перше зроблю хазяïновi користь, а потiм i себе не забуду... Краще зробимо мiж собою договор: брать, де дають i де можна, а на менших звертать! От ви хотiли вигнать Клима — так i треба, щоб замазать очi за валахи, бо й вiн дещо знає, — тiлько вам це не удалося; хотiли нашкодить за пшеницю менi, та нашкодили Зозулi... Бо ви чули дзвiн, та не знаєте, вiдкiль вiн, постарiли, нюхало зiпсувалося! I розповiдає, скiльки вiн за пшеницю одержав баришу, говорячи при цьому, що якби Феноген був з ним у спiлцi, то i йому б перепало дещо. Феноген дивується, що Лiхтаренко вiдкрито говорить про своï махiнацiï так, нiби комусь добро зробив. Лiхтаренко каже, що вiн не краде готового, вiн робить так, щоб все хазяйське було цiле, i йому щоб була користь, комерчеський гендель. I додає: — Усi рвуть, де тiльки можна зiрвать, а я буду дивиться та завидувать, як люди багатiють? Я не такий! Завидують тiлько недотепи! Феноген дивується, звiдки такi люди беруться, на що Лiхтаренко вiдповiдає: Хазяïни викохали! I каже, що ранiше на вiйнi билися, бусурманiв обдирали, а тепер своïх рiдних. Тодi нiкого не жалiли, — якщо не ти вб'єш, то тебе вб'ють, — тепер не вiзьмеш ти, то вiзьмуть з тебе. Феноген з Лiхтаренком цiлуються й вирiшують стати товаришами. Лiхтаренко научає Феногена, щоб вiн не ловив гав при перегонi овець удаваного банкрута Михайлова. Адже вор у вора краде, там, де ранiше брав копiйку, тепер хай бере десять. Зате коли щось таке робитиме Лiхтаренко, то щоб допомагав. Феноген обiцяє й просить його не забувати. Ява XII Входить Зозуля й каже Феногеновi, що той наговорив хазяïновi, а Лiхтаренко не заступився, i вiн зостався тепер безневинно осоромлений i без хлiба. Феноген цинiчно вiдповiдає, що його покарано для прикладу iншим, щоб боялися й берегли хазяйське добро, не брали потай. Зозуля клянеться, що вiн нiчого не брав. Лiхтаренко заявляє: — То хтось другий взяв; з пальця ж не висмоктали?! Зозуля питає, чого ж вiн повинен за iнших страждати. Лiхтаренко. ...От тепер тебе розщитали, грiх покрився, все затихло, i хазяïн заспокоïвся, не буде гризти других. Потiм, може, ще що пропаде, скажуть: Зозуля взяв, а тебе вже нема, i знову тихо i для других полегкiсть. Тут колесо так крутиться: одних даве, а другi проскакують! Зозуля з подивом i жахом питає, невже ïм не жаль його, молодого, його честi та сiм'ï? Вiн же нiчого не взяв, i навiть красти не навчився, бо тiльки торiк закiнчив землеробську школу. Тепер йому навiк закритий шляху життi, нiхто його на службу не прийме. Феноген говорить, що нiхто йому поганоï характеристики не даватиме, а спитають — вони скажуть, що сам не захотiв. Зозуля з вiдчаєм питає, чи й хазяïн так думає? Феноген з Лiхтаренком запевняють його, що хазяïн сам звелiв його розрахувати. Юнак знову клянеться, що в нього скорiше б рука вiдсохла, нiж би вiн щось чуже взяв, i знову питає, невже ïм не жаль його. На це йому вiдповiдають, що всi клянуться, кого приструнчить лихо. Тодi Зозуля ïм говорить: — ...Серця в вас немає, а честь давно вже потеряли, бо ви самi злодюги i не повiрите нiкому, що вiн не краде так, як ви. Бодай же дiтям вашим до всiх ïх дiл таку, як ви до мене, мiрку прикладали! Кати бездушнi ви! (Пiшов.) Лiхтаренко тiльки й сказав, що це той дурень, якого i в церквi б'ють. А Феноген додав, що коли б Зозуля попросив, поплакав, то може б i прийняли знову. А вiн носа пiдняв, обпаскудив усiх, що коли б хто почув, то подумав би, що вони справдi злодiï. Лiхтаренко. Таким дурнем колись i я був... А хто б тепер повiрив? Ха — ха — ха! Життя навчить. Молоде — дурне!.. Ява XIII Виходять Калинович, Соня i Пузир. Пузир хвалить Калиновича за голос i говорить, що йому б пiти у протодиякони. Соня зауважує, що вчитель бiльш забезпечений, нiж протодиякон, але, на думку Пузиря, мiсце священика виднiше, нiж учителя. I пригадує, що був у нього чабан, який теж так гарно спiвав. К а л и н о в и ч. Де ж i голосам буть, як не в народi, що виростає на волi, серед степу широкого! А у вас, кажуть, єсть такi степи, що нагадують собою степ Гоголя? Пузир. Не знаю, я на степах у Гоголя не бував! Соня. Гоголь, тату, писатель; вiн в книжцi степ описав дуже гарно. Пузир. Ха — ха! Який там в книжцi степ? От якби вiн побачив справжнiй степ без краю, на котрiм де — не — де мрiють отари овець, а тирса вище пояса, мов шовком, землю укриває i шумить, шумить... Я всю молодiсть провiв у степу... Калинович дивується, як вiн поетично малює степ, i прощається. Ява XIV Прибiгає Харитон i повiдомляє про нещастя: Зозуля, одержавши в конторi розрахунок, повiсився. Калинович сумно говорить, що його роздавило хазяйське колесо. ДIЯ ТРЕТЯ Ява I Феноген, один, читає листа вiд Маюфеса, який повiдомляє про те, що знайшов йому добрий шмат землi — 500 десятин бiля вокзалу для купiвлi. Разом з тим пише про новину, що Петра Тимофiйовича посадили у в'язницю. Феноген вагається, казати про це хазяïну чи нi. I вирiшує промовчати. Ява II Входить Марiя Iванiвна й питає, чи вже вдягнувся iменинник. Феноген каже, що ледве умовив його одягти крохмальну сорочку i новий сюртук. Зараз хазяïн сидить i якусь комерцiю на щотах викладають. Марiя Iванiвна, говорить, що справила в подарунок чоловiковi красивий i дорогий халат, але боïться, що вiн сердитиметься за розтрату. Тому просить Феногена допомогти ïй, умовити Терентiя Гавриловича купити в Павлини халат за 50 карбованцiв, решту вона сама тихенько доплатить. I дає Феногену на чай. Ява III Феноген радiє, що гарно почався день, зранку вже має п'ять рубликiв. Входить Пузир, i Феноген йому каже, що туту них Павлина, кравчиня з города. Пузир. Знаю. Чого ïй треба? Це вже хоче покористуватись iменинами i здерти що-небудь. Терпiть не можу цiєï бiдноти. Як побачу старця, то, здається, тiкав би вiд нього скiльки сили. Але все — таки велить покликати. Павлина заходить, вiтає з iменинами, показує халат. Феноген розхвалює халат з усiх сил; нарештi разом умовляють Пузиря купити. Хазяïн каже, що, мабуть, карбованцiв десять переплатив, та хай уже буде на бiднiсть. Павлина не витримує й говорить, що цей халат коштує бiльше двохсот карбованцiв. Його замовив Петро Тимофiйович, але того посадили в острог i тепер йому не до халата. Пузир розгублено й стривожено говорить, що справа погана... Ява IV Пузир питає у Феногена, як вiн думає, чи це правда? Феноген каже, що це, мабуть, iз заздрощiв люди плещуть. Феноген подивився у вiкно й каже хазяïновi, що приïхав Золотницький i з ним учитель Калинович. Пузир дивується, чого це такий значний пан приятелює з якимось учителем. I взагалi, чого цей Калинович до них унадився, як свиня в моркву? Феноген припускає, що це до Сонi. Пузир. Отакоï! Де ж таки? Рiвнялась свиня до коня, та шерсть не така... Ява V Пузир один i дуже стривожений звiсткою про те, що Михайлова посадили у в'язницю. Боïться за себе, адже й вiн причетний до махiнацiй купця. Ява VI Заходять економи, Куртц i ще кiлька чоловiк. Вiтають з iменинами, орденом i обжинками, пiдносять хлiб i вiнки з колосся. Пузир розпитує про господарство — скiльки кiп зiбрали, говорить, щоб починали ранiше копання буряка, бо його дуже багато. Лiхтаренко повiдомляє, що мануйлiвцi тепер у нього в руках, — забрав i селянську, i казенну землю в оренду на десять лiт. Пузир розпитує, почому взяв землю й говорить, що дорого. Лiхтаренко запевняє, що все це окупиться за рахунок дешевоï робочоï сили. Пузир докоряє, що мiг би й дешевше взяти, та не зумiв. Лiхтаренко. Не можна було нiяким способом: десять разiв мусив напиватись з мужиками, музику наймав, сам танцював, насилу витанцював! Одних розходiв на пiдкуп несогласних та на угощенiє — п'ятсот сорок вiсiм рублiв тридцять дев'ять копiйок. Пузир бiдкається, що такi розходи, але все ж хвалить Лiхтаренка й обiцяє 5 вiдсоткiв з прибутку вiд оренди. I говорить, що на земському собранiï дiзнався, що пiд Херсоном голод, мужики продають худобу за безцiнь, тож треба поïхати туди i скупити якомога бiльше овець. Куртц жалiє бiдних мужикiв i пiдносить хазяïновi в подарунок чучело баранчика. Пузир дякує i йде до гостей. Ява VII Усi розглядають чучело баранчика i смiються, бо в того на шиï медаль. Лiхтаренко радить зняти, бо хазяïн може подумати, що Карло Карлович в насмiшку над ним причепив чучеловi на шию орден. Ява VIII Лiхтаренко крадькома дає Феногеновi грошi, кажучи, що вiн заробив дещо, то ж i дiлиться з ним. I питає, чи не заробив Феноген де. Феноген хитрує, говорячи, що тепер не тi часи... Лiхтаренко каже, щоб вiн не прибiднявся, бо вже помiщик i матиме незабаром п'ятсот десятин. Феноген здивований, звiдки той усе знає. Ява IX Феноген лiчить грошi, якi йому дав Лiхтаренко, i подумки прикидає, скiльки ж самому економу дiсталося. I говорить сам до себе: Змiй, а не чоловiк: скрiзь здере i всiх спокусить. Входять Пузир i Золотницький. Пузир усе розпитує, чи не чув хто яких мiських новин. Золотницький вiтає Феногена з iменинником, дарує грошi, примусивши й Пузиря щось подарувати вiрному слузi — все — таки тридцять п'ять рокiв чоловiк служить, права рука. Пузир знехотя дарує Феногеновi валаха. Той радiє, що все дають та дають, такий щасливий день. Золотницький хоче подивитися копи пшеницi. Пузир iз радiстю погоджується, бо вiн i сам хотiв поïхати. Раптом Золотницький бачить халат i пiдсмiюється, мовляв, дочка примусила купити? Пузир говорить, що сам купив, та коли вiн подобається гостевi, то може продати за сто карбованцiв. Золотницький купує халат, а Феноген бiдкається, що даремно бiдна Марiя Iванiвна клопоталася. Золотницький хвалить Пузиря, що той причепурився, хвалить розумну освiчену дочку, яка має ще й талант до музики. Чути, як спiвають Соня i Калинович. Золотницький починає розпитувати, якоï думки Терентiй Гаврилович про Калиновича, i все розхвалює того. Говорить, що цей освiчений талановитий молодий чоловiк якраз пара для Сонi. Пузир, дивується — як, отой голодрабець? У Сонi вже є жених — Чоботенко, мiльйонер. Золотницький. Високий до неба, а дурний як треба. Найшов жениха! Вiн же безграмотний баран... I навiщо шукати багатого жениха, коли ти сам багатий. Треба шукати того, чого у тебе бракує. Пузир. Я так i роблю: шукаю, де б бiльше купить землi, бо скiлько б чоловiк ïï не мав — все бракує. Золотницький починає розпитувати Пузиря, чи приємно йому носити орден, чи, може, й два, i зiрку, i щоб говорили ваше превосходительство. Пузир говорить, що, безумовно, приємно, але до чого це, не розумiє. Тодi Золотницький каже, що нi вiн, нi Чоботенко справжнiми генералами нiколи не стануть, хiба що буряковими та овечими, а от Калиновим може стати професором, директором гiмназiï, i йому всi говоритимуть ваше превосходительство. Пузир. Чи буде вiн генералом, чи нi — я не знаю; а чим вiн є — я бачу, i дочки своєï за нього не вiддам. Ява Х Входять Соня i Калиновим. Золотницький. Дорога Софiя Терентiïвна, я тут обстрелював позицiю i бомбами, i гранатами i шрапнеллю сипав — не помагає! Неприя-тельуперто не здається. Давайте вiзьмемо в перехресний вогонь. Соня здогадується, що батько не погоджується вiддати ïï за вчителя. Пузир говорить, що в неï є вже жених — Чоботенко, дочка вiдмовляє, що нiколи за нього не пiде. Тодi Пузир каже, що вiн не хоче зятя з вiтру, бiдного приймака. Калинович ображається й говорить, що любить Соню, а не ïï багатство, i у прийми нiколи не пiде, вiзьме наречену й без приданого, а своє добро Пузир хай хоч i старцям роздасть. Пузир (обурений). Я сорок лiт недоïдав, недопивав, недосипав, кро-вiю моєю окипiла кожна копiйка, тепер взять i вiддать усе моє добро старцям! ...Нi! Так не буде. Ви не з того тiста, до якого ми привикли. Соня. Тату, багатство душi не має i не буде себе почувать нещасним, у кого б в руках не опинилось, а я маю живу душу, котрiй натурально бажати буть щасливою з тим, кого любиш! А коли вам жаль вашого добра, хай воно буде при вас, мене ж вiддайте отак, як я стою, за Iвана Миколайовича, i ми будемо щасливi! Чого ж ще треба? Пузир вiдповiдає, що вона думає лише про своє щастя, а що буде з ним? Усiм бажає добра, а батьковi? I додає: — Скорiше вогонь розiллється водою, нiж я дам своє благословення на такий шлюб. Ява XI Золотницький. Дика, страшенна сила — нiчого з ним не зробиш без боротьби. Калинович каже, що краще було б сьогоднi, на iменини, не чiпать цього питання. Соня розгублена i прохає поради в Золотницького. Той обiцяє поговорити з батьком ще раз. Ява XII Золотницький кличе Феногена i просить сказати хазяïновi, що вiн уже ïде й хоче з ним попрощатися. Феноген бiдкається, мовляв, справи поганi, раз гiсть ïде без обiду. Ява XIII Золотницький вирiшує, що треба з Пузирем не сперечатися, а третирувати його, тодi вiн пом'якшає. I питає у Феногена, що хазяïн робить. Феноген. Якусь комерцiю викладають на щотах. Вони нiколи даремно не сидять. Входить Пузир i питає, чи знову Золотницький буде його Калиновичем мучити. Той вiдповiдає: — Мужик ти був, мужиком ти i будеш!... Хоч би уважив на те, що я сватом; сказав би: подумаю iдам одповiдь, а то як чабан обiйшовся з освiченою людиною. Нога моя не буде у тебе... я зараз ïду. Пузир каже, що як йому завгодно, тiльки щоб вiддав грошi за халат. Золотницький. Я вишлю ïх на пам'ятник Котляревського, бо ти з губи зробив халяву: обiцяв i не вислав. Пузир жахається, що пропадають його грошi, i каже, що вiн за десятку може поставити тому письменниковi такий хрест, який за версту буде видно. Золотницький сердиться i просить скорiше подавати йому коней ïхати додому. Ява XIV Золотницький виходить i говорить Калиновичу й Сонi, який Пузир упертий та роздратований. I Соня з учителем вирiшують ïхати разом якнайшвидше звiдси. Соня засмучена i знервована, але каже нареченому, що вiд свого, рiшення не вiдступиться, i якщо батько не дасть за два тижнi згоди, то приïде в город, i вони повiнчаються. Калинович навiть жалiє батька Сонi, адже вiн втрачає усi своï надiï i сподiвання. Потiм говорить, що гнiздечко у нього готове — тихе, привiтне — i жде голубку. Ява XV Феноген. А я таки угадав: цей голодранець свата нашу Соню. Нi, брат, не в тi взувся. Входить Маюфес i питає, чому це гостi так рано з iменин роз'ïжджаються, може, дiзналися про дiло? I розповiдає, що слiдчий з особливо важливих справ посадив у острог таких хазяïнiв, як Зенделевич i Петренко, може добратися i до Терентiя Гавриловича. Феноген питає, при чому ж тут його хазяïн. Маюфес вiдповiдає, що Пузир взявся сховати вiд кредиторiв дванадцять тисяч овець. Тодi Феноген говорить: — А хто ж це докаже? Купив. Маюфес (хитро вимовляє). Ну, коли менi заплатять, я можу мовчать, але грошi за проданi вiвцi по книгам Михайлова не показанi, — треба заплатить шiстдесят — сiмдесят тисяч! Феноген каже, що, мовляв, заплатить — i край, але Маюфес заперечує, говорячи, що слiдчий — страшний чоловiк, поки усе розслiдуватиметься, саджає пiдозрюваних у в'язницю, може й Пузиря посадити. Про це Маюфес i приïхав поговорити з хазяïном, але той поïхав оглядати копи. Феноген питає про маєток для себе, а фактор вимагає вiд нього розписку, що в разi купiвлi йому належить вiддати п'ятсот карбованцiв. Ява XVI Вбiгає парубок i кричить, що трапилося нещастя — хазяïн упав i не може пiднятися. Треба бiгти рятувати. Феноген. На килим! Берiть тi носилки, що гнiй виносять з конюшнi, i бiгом туди, я зараз. Соня пише записку Iвану Миколайовичу в мiсто, щоб прислав лiкаря. Несуть Пузиря, який важко стогне. Марiя Iванiвна з тривогою питає Феногена, що все ж таки трапилось. Феноген. Вони поïхали полюбуватись на копи i отут, зараз за ровом, побачили бiля кiп чиïхось гусей, що смикали копу, прудко пiд'ïхали до гусей, схопились з бiгункiв i погналися за гусьми, та спiткнулися через ритвину i сильно упали. Ява XVII За допомогою двох робiтникiв входить Пузир, стогне й говорить, що всерединi щось нiби ножем рiже, дихнути не можна. Йому кажуть, що послали за лiкарем, а вiн вiдповiдає, що краще хай за фельдшером, а не за лiкарем пошлють. Ойкаючи, Пузир просить покликати Маюфеса, якого вiн бачив у дворi, i спитати, чи справдi посадили Михайлова за злiсне банкрутство. Феноген вирiшує сказати правду сам i говорить хазяïновi, що дiйсно посадили. Пузиревi робиться погано. ДIЯ ЧЕТВЕРТА Ява I Марiя Iванiвна i Феноген ведуть Пузиря пiд руки, садовлять у крiсло й обкладають подушками. Соня говорить батьковi, що лiкар заборонив йому хвилюватися. Але Терентiй Гаврилович каже, що вiн ще гiрше тривожиться, якщо не зробить розпоряджень по господарству. Просить Соню написати Золотницькому, щоб приïхав миритися. I бiдкається, що хвороба прикувала до лiжка, а йому треба ïхати скупляти вiвцi, бо помiчники, напевне, переплачують, вiн купив би дешевше. Ява II Маюфес говорить Пузиревi, що його заяву слiдчий забрав, але поки не буде доведено, що вiвцi взятi на випас, заява не поможе. Треба хорошого адвоката. А йому слiд заплатити десять тисяч, за менше вiн не вiзьме справу. Пузир хапається за голову й вiдмовляється вiд адвоката. Питає Маюфеса, може б, вiн посвiдчив, що нiхто нiчого не знав, i вiвцi взятi на випас. Фактор вiдразу цiкавиться, скiльки йому дадуть за таку послугу. Пузир обiцяє сто карбованцiв, а Маюфес смiється й говорить, що якщо менше тисячi, то вiн i слухати не хоче. Пузир, пересилюючи себе, обiцяє дати такi грошi. Маюфес вимагає ïх зразу, тодi хазяïн просто виганяє його. Маюфес iде i у дверях каже, що тепер свiдчитиме проти Пузиря. Феноген заспокоює хазяïна i говорить, що знайде таких свiдкiв, якi пiд присягою скажуть усе, що завгодно — i що бачили, i чого не бачили, i що знають, i чого не знають. А дати ïм треба усього по двiстi карбованцiв. Пузир питає, хто ж тi свiдки, i Феноген вiдповiдає, що це вони з Лiхтаренком. Пузир (через сльози). Вiрний слуга... Спасибi тобi! Кращих свiдкiв i не треба. (Витирає очi.) Ти i дурно покажеш, щоб врятувать свого хазяïна вiд сорому, я тебе знаю. Феноген. Покажу, єй покажу, дурно покажу... А ви свого вiрного слугу подаруєте, — дасте на дорогу до слiдователя двiстi карбованцiв. Пузир iз зiтханням обiцяє й велить послати за Лiхтаренком. Ява III Лiкар картає Пузиря, що той не лежить, а вiн вiдповiдає, що не може лежати — хазяйство. До Феногена заходить Маюфес i питає, коли вони поïдуть оглядати землю для купiвлi. Фактор страхає Феногена, що коли вiн не поспiшить, то землю хтось купить, зараз такий час настав — усiм земля потрiбна. Феноген каже, що вiдпроситься в хазяïна на завтра, а Маюфес пiдтакує, мовляв, пора вже самому стати хазяïном. Феноген. Ох, не кажiть! Запiзнився, здорово запiзнився, давно пора. Маюфес. Зате ж який опит i яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювати Терентiя Гавриловича, то кого ж пiсля цього ви не обманите. Далi фактор каже, що Феноген незабаром так розбагатiє, що гнатиме його, бiдного Григорiя Мойсейовича в шию. Феноген говорить, що Маюфес i справдi багато захотiв — тисячу карбованцiв за свiдчення. От вони з Лiхтаренком зроблять це i за двiстi карбованцiв. Маюфес дивується i жахається, що добрi християни можуть за такi грошi невiрну присягу складати i хрест цiлувати. Феноген вдоволено пiдсмiюється, що перебив Маюфесу заробiток i говорить, щоб той не трудився даремно — не засоромить. Що можна iншим, те можна i йому, iнакше усi б вважали його останнiм дурнем. Ява IV Маюфес айкає, що нещасний вiн чоловiк, з рота вирвали такий заробiток! Ява V Соня i Калинович розмовляють мiж собою. Дiвчина дякує вчителевi, що приïхав. Той говорить, що вiн зробив це не без внутрiшньоï боротьби — боявся образити своïм приïздом ïï батька. Соня дуже тривожиться хворобою батька, просить поради. Лiкар каже, що треба операцiю робити, а Терентiй Гаврилович не хоче. Калинович пропонує запросити ще й професора. Ява VI Приïздить Золотницький, i Соня дякує йому. Петро Петрович говорить, що хоч Пузир i образив його як свата, але коли чоловiк при смертi, то все забувається. Ява VII Золотницький питає лiкаря про здоров'я хворого, i той говорить, що потрiбна операцiя. Пузир не погоджується, тривожиться, що немає шахмейстера з вiвцями, i збирається сам ïхати купувати худобу. Вирiшили усi разом умовити Пузиря на операцiю — це єдиний вихiд. Золотницький розпитує, як усе трапилося, i йому розповiдають iсторiю з гусьми. Золотницький. Класична птиця! Рим спасла, а хазяïна погубила. ...Менi страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний смiх, коли намалюю перед собою картину погонi за гусьми! ...Не можу не пiдкреслити: у чоловiка двадцять двi тисячi кiп однiєï пшеницi, — ну i треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу! Лiкар. Типiчно! Калинович просить облишити цю розмову, бо коли в домi таке нещастя, висмiювати не пристало. Ява VIII Золотницький питає Феногена, чи не спить Терентiй Гаврилович. Феноген говорить, що де там — тривожиться господарством. Зараз почув, що замекали вiвцi, i хоче подивитися з вiкна тiєï кiмнати, звiдки усе добре видно. Соня заперечує, що йому не можна вставати. Але Феноген говорить, що ранiше хазяïн i не так хворiв, а господарство не кидав, навiть ïздив на ярмарок скуповувати худобу. Соня просить Золотницького зараз же пiти до тата i умовити згодитися на операцiю. Ява IX Ф є н о г є н {сам до себе). Де там вони умовлять, де там не пустять. Щоб хазяïн не побачив новий товар? Та вiн рачки сюди прилiзе, та скорiше вiн умре. Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, i вiн ïх послухає, буде лежать? Ява Х Лiкар гнiвається й каже, що не знає, що робити з таким упертим чоловiком, як Терентiй Гаврилович. Не пускати його, коли вiн уперто хоче вийти, — це ще гiрше для нього, однаково що навмисне дратувати, тривожити. Соня в розпачi: — Невже ж вiвцi йому милiшi, нiж життя? Лiкар. Хазяйство або смерть — такий девiз! Соня просить лiкаря ще раз спробувати умовити батька. Ява XI Феноген розмiрковує над словами лiкаря хазяйство або смерть i думає, що це дуже правильно сказано. Земля, скот, вiвцi, хлiб, комерцiя, баришi, — оце життя! А як раптом цього всього не стане, то не варто й жити. Коли б у нього пропали тi грошi, що має, то зараз би повiсився. Ява XII Входить Куртц i говорить, що вiн купив вiвцi й зараз буде показувати ïх перед вiкнами. Феноген питає, почому купив. Куртц вiдповiдає, що по рублю десять, рублю двадцять. Феноген (набiк). Виходить, Карло цапнув бiльше за мене, а я його лiчив дурнем! Ява ХIII Дружина й дочка ведуть Терентiя Гавриловича. Золотницький. А?! Смерть за плечима, а вiн плаче, що його не пускають подивиться на овець. Лiкар. Воюющий мечем од меча гибнет. Хазяйство його меч, вiд нього й смерть. Так мусить буть, i не варт сперечатись! Пузир. Бог з вами, що ви собi вигадали: лежи, коли вiвцi пригнали? Я не смертельний. Входить Куртцi розповiдає, що купив вiсiмсот овець, давав стiльки, скiльки просили, бо торгуватися не вмiє, особливо коли селянин плаче, i вся сiм'я плаче. Адже й те, що вiн платив — майже нiчого. Пузир розчарований i говорить, що в такому разi краще б вiн i не купував, адже Феноген купив по рублю вiвцю, а Чобiт взагалi по сiмдесят п'ять копiйок. 1 каже, що пiслязавтра сам поïде з Феногеном купляти худобу. Ява XIV Феноген доповiдає, що приïхав урядник i хоче бачити хазяïна. Пузир вiдповiдає, що хай пiдожде, i просить повернути крiсло до вiкна. В цей час проходять вiвцi. Пузир примовляє: — О овечки! Хорошi... Єсть з кордюками... Худi, бiдолаги. Нiчого, одго-дуємо. Восени чистоï прибилi два карбованця на штуцi... I продовжує: — Бирi моï, бирi! Цкелей! У, ви славнi, биречки моï. Iч, як iдуть, мов вiйсько перед генералом. Недурно Петро Петрович звав мене овечим генералом. Потiм зiтхає й каже, що нiби легше стало йому, мабуть, нарив прорвало всередину. Ява XV Прибiгає Харитон i повiдомляє, що в Мануйлiвцi бунт. Робiтники розбили Лiхтаренковi голову. А трапилося це через те, що економ зменшив цiну за роботу i взяв працювати лише половину людей, зовсiм не так, як домовлялися при здачi землi в оренду. А тут це строковi робiтники почали ремствувати за харчування. Так слово за слово i пiшло. Хтось вилаяв Лiхтаренка, а той вистрiлив з револьвера. Тодi в нього кинули каменем i розбили голову. Тепер Лiхтаренко сидить у конторi й палить у вiкно з револьвера. Люди вiдступилися, але похваляються пiдпалити двiр i тiк. Пузир починає лаятися i велить Феногеновi дати телеграму губернатору, щоб вислав пiдмогу, а Харитоновi ïхати в Мануйлiвку i тримати його в курсi справ. Тодi звертається до всiх i говорить, що, мовляв, де там лежати, коли тут такi справи. От зробив сам усi розпорядження — i нiби легше стало. Лiкар тихцем говорить Золотницькому, що, мабуть, нарив лопнув i почалося зараження кровi, адже хворого б'є пропасниця. Ява XVI Пузир просить покликати урядника й говорить йому, що в Мануйлiвцi бунт, отже, хай вiн бере людей звiдси i ïде туди наводити порядок. Урядник вiдповiдає, що це не його справа, у нього є iнше важливе доручення: — Подiлу злосного банкрота Михайлова слiдователь постановив сьогоднi привести вас для допроса як обвиняємого в сокритiï дванадцяти тисяч овець. Пузир як громом уражений, гарячково кричить, що вiн взяв у Михайлова вiвцi тiльки на випас, i свiдки того є. Урядник говорить, що вiн нiчого не знає, йому звелiли тiльки доставити обвинуваченого пiд караулом для допиту. Пузир (нервово часами витирає пiт). Чуєте? Он якi люди понаставали: прахвости iз прахвостiв, анафеми iз анафем! Обмане, обiкраде, зарiже, ограбить, чортовi душу продасть — аби грошi! Нi сорому, нi честi!.. Чи чувано коли про такi дiла? Голяк мастi Петька Михайлов, не маючи нi шеляга в кишенi, умудряється брать грошi в банках, без грошей бере товари на фабриках, скрiзь позичає, i всi дають! Багатiє не по дням, а по часам, тисячi бiдолаг несуть йому грошi, яку банк, на проценти, а потiм раптом шарах: банкрот! I такий злодiй, мошенник, грабитель тягне за собою в тюрму чесного, нi в чiм не винуватого хазяïна. Iдольське... Прокляте дiло. Золотницький намагається заспокоïти Терентiя Гавриловича, а той просить допомогти йому, врятувати його честь. Петро Петрович обiцяє зробити все, що може, i говорить, що брат Калиновича прокурор i допоможе, справедливо полегшить його становище. Пузир (тихо). Просiть вiд мене Калиновича... Нехай вибачить.... Я дам благословення на шлюб з дочкою... (Тяжко переводить дух, пропасниця б'є його, вiн витирає пiт i говорить про себе.) Обiщать можна все, аби вирятував... Обiцянка — цяцянка... Лiкар умовляє Пузиря пiти вiдпочити. Терентiй Гаврилович заспокоює усiх, говорячи, що нарив прорвало, обiйдеться без операцiï. От тiльки пропасниця — лихоманка причепилася, але нiчого, це пройде, i завтра вiн поïде з Феногеном вiвцi купувати. Потiм говорить Феногеновi: — Скажи, Феноген, Карлу, що одна овечка з послiднiх, бiленька з кордючком, має поранений хвостик; друга, чорненький лоб, шкандибає на праву задню ножку. Нехай Карло обдивиться, щоб часом не згинули — шкода худоби i потеря... Лiкар говорить Золотницькому, що хворому залишилося два — три днi життя. Урядник питає, що ж йому тепер сказати слiдчому. Золотницький вiдповiдає'. — Скажiть слiдователевi, що Терентiй Гаврилович одiбрав повiстку вiд смертi i скоро дасть показанiє перед богом.

Метки ХАЗЯÏН, IВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, ЛIТЕРАТУРА XIX СТОЛIТТЯ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
ХАЗЯÏН